Моє село гордиться іменем твоїм

Сьогодні минає 70 років, як біля міста Мельзак (Польща) під час Східно-Пруської операції був смертельно поранений двічі Герой Радянського Союзу Іван Данилович Черняховський. Дитинство полководця, командувача 3-го Білорського фронту, минуло на Томашпіллі. Вербова та Вапнярка й нині гордяться іменем свого героя-земляка.

Невеличке село Вербова, що біля станції Вапнярка, потопає в садах. Білі хати розкинулися на схилах пологих пагорбів, у центрі села - ставок. В одну сторону від Вербови тягнеться дорога в містечко Ямпіль, що на березі широкого і швидкого Дністра. З протилежного боку, в тридцяти кілометрах, - містечко Тульчин, той самий, де колись стояв Суворов зі своїми чудо-богатирями, де Пестель створив Південне товариство декабристів.

Черняховські переїхали у Вербову навесні 1914 року з села Оксанино Уманського повіту Київської губернії. Івану тоді було сім років. Пан Новінський, у якого працював конюхом батько Івана, купив новий маєток, і Данилові Миколайовичу з сім'єю довелося їхати за ним. Життя Черняховських у Вербові нічим не відрізнялося від колишнього. Як і раніше, не було ні землі, ні власного будинку. Сім'я відчувала постійну потребу.

У серпні почалася Перша світова війна. На десятий день війни Данило Черняховський був мобілізований і направлений на фронт. Дружина його, Марія Людвігівна, залишилася одна з п'ятьма дітьми. Старшій дочці було тринадцять, молодшому синові - п'ять років.

Данило Миколайович воював у складі 8-ї армії генерала Брусилова, був контужений і в кінці 1915 року повернувся додому, заставши дітей і дружину в злиднях.

Після Жовтневої революції, в роки громадянської війни в цих краях лютували німецькі окупанти і білогвардійські банди.

... Перший березневий день 1919 року видався похмурим, колючий вітер з мокрим снігом вдаряв у вікна. На околиці села пролунали постріли, потім почувся скажений тупіт копит. Вулицями Вербової мчали вершники. Бандити вдерлися в хату Данила Черняховського ( їм стало відомо, що він верховодив селянами при діленні поміщицьких коней).

Звістка про те, що петлюрівці хочуть розстріляти Черняховських, миттєво рознеслася селом. Цю сім’ю у Вербовій любили за чесність і справедливість. Селяни, озброюючись хто чим, бігли до місця розправи.

Начальник конвою, потрапивши в оточення людей з сокирами і вилами в руках, почав заспокоювати:

- Що ви, та ми їх не чіпатимемо, нехай тільки скажуть, де коні пана Новинського?

Але розлючений натовп все щільніше обступав петлюрівців.

Довелося звільнити заарештованих. Ваня обіймав батьків і плакав. Тато був блідий, мати ридала. Вони обоє якось відразу постаріли.

У ті роки у Вербовій та її околицях косив людей тиф. Не вбереглися від нього і батьки Вані. Важко переживав хлопець втрату най-ближчих людей.

Старшій сестрі Марії виповнилося вісімнадцять років, вона вийшла заміж і забрала з собою молодшу Настуню, яка тільки починала ходити. Чотирнадцятирічного Михайла зарахували вихованцем у кавалерійську бригаду Котовського. Івана, шістнадцятирічну Олену і десятирічного Сашу взяв у свою сім'ю сусід, машиніст зі станції Вапнярка Іван Петрович Цешковський, друг Данила Миколайовича. Але Іван, не бажаючи бути тягарем в родині Цешковського, найнявся у пастухи.

Жвавого, русявого, з карими очима хлопчину у Вербові знали всі. Він був не за віком тямущим і сер-йозним.

З настанням морозів Іван Черняховський вирішив шукати щастя деінде. Їхати довелося на гальмівних майданчиках товарних вагонів. На одній із зупинок до Івана підійшов незнайомий і сказав: "Підеш з нами!" Верткий хлопчина привів Івана до вокзального ресторану і посадив за стіл, де зібралася все їхня "компанія". Івану здалося, що все це з ним відбувається уві сні. Вперше в житті він бачив так багато їжі.

Після довгих поневірянь, не знайшовши роботи і ситного кусня хліба, Іван повернувся у Вапнярку. Біля станції несподівано зіткнувся з Цешковським.

- Іване! Нарешті знайшовся! - зрадів той. - А ми тебе вже й чекати перестали.

- Дядя Ваня, - несміливо промовив хлопчина, - я хотів спочатку влаштуватися на роботу, а потім вже прийти до вас.

Олена і Сашко, побачивши брата, кинулися його обіймати. У будинку було тепло і затишно, а митарства життя впроголодь залишилися позаду.

Незабаром Іван з допомогою сина Цешковського, теж Івана, влаштувався колійним робітником. Друзі сказали, що він 1906 року народження замість 1907-го. Іван був рослим, фізично сильним, кмітливим. Не минуло й півроку, як його перевели підручним слюсаря в залізничні майстерні на станції Вапнярка.

Весна 1920 року була голодною. Але, незважаючи на нестатки, Цешковські прагнули замінити сиротам батьків, не робили різниці між своїми і чужими дітьми. Черняховські відчували себе тут як у рідній сім'ї. Двох же Іванів, незважаючи на різницю у віці, зв'язала міцна дружба. Іван Цешковський давно вже працював слюсарем і був керівником комсомольської організації. Під його впливом Черняховський тісно зблизився з комсомольцями, не пропускав їх зібрань, бесід.

Іван розумів, що йому потрібно отримати освіту. Але школа у Вербові не працювала. Юнак брав приватні уроки у хворого вчителя Михайла Корнійовича Бочка-рьова. Навчався він жадібно, перечитував всі книги, які потрапляли до його рук. Навесні 1922 року Черняховський здав екстерном іспити за неповну середню школу. Незабаром хлопець став комсомольцем. Привітав його із цим комісар артилерійського полку, що стояв неподалік Вербови, Л. Є. Ганжі. Поклавши руку Іванові на плече, він сказав:

- Будь чесним і надійним, товарише Черняховський! Приходь до нас у полк!

Артилерійська частина простояла в околицях Вапнярки півроку. Іван часто бував у гостях в артилеристів. Але ось полк перевели на нове місце - кудись до кордону. Комісара Ганжу відкликали до Києва. Юнак із сумом розлучався з новими друзями. Як хотілося і йому їхати з ними! Але для служби в Червоній Армії він ще був молодий.

… Настав 1923 рік. Михайло Черняховський, вихованець кавале-рійського корпусу Котовського, став молодшим командиром. Іван продовжував працювати і вчитися. Сашко та Олена допомагали Ксенії Іллівні по господарству.

Малюки в родині Цешковських підростали, витрати збільшувалися, сім'я ледве зводила кінці з кінцями. Іван вирішив їхати в Новоросійськ на заробітки. Ксенія Іллівна дбайливо, як мати, збирала його в дорогу. У торбу акуратно поклала буханець хліба, півтора фунта сала, рушник, дві пари білизни, дала грошей...

Мар’яна МАРТИНЮК,

директор НВК «Вербівська ЗОШ І-ІІІ ст.-ДНЗ»

Всі новини